Культурно-історична школа

На принципах позитивізму (О. Конт, Г. Спенсер та ін.), згідно з якими достоту науковим визнають верифіковане, кероване точними методами вивчення фактів як у природничих, так і в гуманітарних дисциплінах, була сформована культурно-історична школа - напрям у західноєвропейському літературознавстві другої половини XIX ст. Науковці зійшлися на думці, що між фактами слід віднаходити суворо детерміновані зв'язки, підтверджені через досвід в конкретному національному й соціальному середовищі. Основним рушієм динаміки суспільної, а відтак і художньої, свідомості, вбачали ідею, позамистецьку дійсність. Прихильники цієї школи апелювали до нейтральності, об'єктивності наукового дослідження. її засновником вважають французького теоретика мистецтва й літератури І. А. Тена (1828-93), який спирався не лише на філософію позитивізму, а й на історизм Й.-Ґ. Гердера, схильного розглядати поняття 'література' тільки стосовно тих творів, що відображають розумовий розвиток народу, на погляди просвітників, на естетику Ґ.-В.-ф. Гегеля, досвід французьких істориків Ф. Ґізо, О. Тьєррі, Ф. Міньє, біографічний метод Ш. О. Сен-Бева.

Автор 'Англійського позитивізму' (1864), чотиритомної 'Історії англійської літератури' (1863-64), 'Філософії мистецтва' (1865), трактату 'Про розум та пізнання' (1970) та ін. здійснив спробу раціоналістичного тлумачення художніх явищ, висвітлюваних крізь призму причинно-наслідкової динаміки суспільного життя, наполягав на тому, що літературний твір цілком зумовлений сукупністю 'всього стану розумів та звичаїв довкілля', тому сприймався їх 'знімком', а не 'просто грою уяви'. Вивчення письменства, на переконання І. Тена, дозволяло 'створити історію морального розвитку та наблизитися до пізнання психологічних законів, що керують подіями'. Було сформульовано методологічні настанови вивчення письменства, що полягали у широкому залученні біографії і психології митця, специфіки культурного оточення, громадського світобачення, особливостей раси, зумовлених біологічними чинниками, кліматом, місцевістю, історичними обставинами. Каузальне уявлення про природу мистецтва зумовлювало абсолютизацію ідеї причинності ('Найменша зміна причин зумовлює неминучі колосальні зміни в кінцевих результатах'), що починається з накопичення фактів - невидимих першооснов, виявлення через них закономірних зв'язків між конкретним і цілим. Ідеться передусім про расу, якій І. Тен надавав першорядного значення (вроджений національний темперамент, відносно стійкі фізіологічні, психологічні, соціально-побутові властивості), середовище (ландшафт, клімат, соціальні обставини, 'стан умів') та момент (досягнутий рівень культури, традиція, творчий акт), трактований як витвір спільної діяльності раси й оточення, мить історичної реалізації наро-

ду - носія ідей у зародку і поета, покликаного їх втілювати, здійснюючи своєю творчістю загальну психологію. Власні теоретичні, публіцистичні й есеїстичні міркування І. Тен підтверджував аналізом різних типів синхронних і діахронних зіставлень сатири В. Теккерея та Дж. Свіфта, творчості А. Теннісона з ренесансними гуманістами, героїв п'єс В. Шекспіра з мольєрівським Тартюфом. Водночас теоретик механічно ототожнював настанови природничих наук, зокрема дарвінізму (еволюційний метод), з літературою, зводив її до громадської психології, задокументалізованої у пам'ятках писемності, вподібнював історію письменства до історії суспільства.

Концепція І. Тена суголосна інтелектуальним настроям другої половини XIX ст., хоч не все у ній було сприйнятним, зокрема принципи біо-логізованої та психологізованої соціології. Так, французький дослідник Г. Лансон, заперечуючи їх, підтримував тенівську настанову порівняльно-історичного аналізу, данський учений Г. Брандес ('Найголовніші течії в європейській літературі', 1872-90) наполягав на потребі сполучення методології І. Тена та біографічної школи Ш. О. Сент-Бева; автор фундаментальної 'Історії загальної літератури XVIII ст.' Т. Гетнер прагнув написати 'історію ідей', спираючись на можливості культурно-історичної школи, ідеї якої розвивав В. Шерер ('Історія німецької літератури', 1880-83), запропонувавши 'генетичний метод' з формулою 'успадковане - випробуване - набуте', а також Ф. де Санктіс ('Історія італійської літера-тур',Ш0),Д.Льюіс (Англія). Особливі акценти в культурно-історичній школі ставили російські дослідники Ф. Буслаєв, О. Пипін, П. Пекарський,

М. Тихонравов, С. Венгеров. Вони, розглядаючи історію письменства у строго детермінованому річищі, аргументовано виводили літературу з надр фольклору, але не брали до уваги іманентну художню сутність, природу таланту. На переконання О. Пипіна, який не сприймав думки В. Бєлінського про взалежнену від суспільних процесів естетичну природу художньої діяльності, завдання історика літератури полягало, 'по-перше, в намаганні охопити поетичну творчість у всьому національному обсязі, починаючи з найраніших її проявів у давній народній поезії; по-друге, не обмежуватися чисто художньою сферою, залучати до наукових студій межові терени народної та громадської думки і почуття при розгляді матеріалу літератури як матеріалу психології народу і суспільства; врешті-решт, ця історія вивчає явища літератури порівняльна, у міжнародних взаєминах'. О. Веселовському при поєднанні культурно-історичного дослідження літератури та фольклору з методиками міфологічної школи й І. Тена вдалося усунути недооцінку іманентної специфіки усної та писемної словесності завдяки теорії зустрічних течій.

Спираючись на принципи культурно-історичної школи, її представники полемізували з опрощу -вальними тенденціями соціальної критики. Так, І. Іванов у двотомній 'Історії російської критики' (1900) виступив проти соціальної критики М. Чернишевського й Д. Писарєва. Концепція культурно-історичної школи сприяла формуванню натуралізму, з погляду якого постання матеріального, 'тварного', людського чинника зумовлене лише впливом природного довкілля. Тому Е. Золя ('Передмова до 'Терези Ракен'') обстоював принцип так званого 'наукового аналізу' в художній

творчості, що іноді сягав крайнощів заперечення сутності літератури як мистецтва. Очевидно, така практика об'єктивного дослідження, обґрунтованого в лабораторних умовах верифікації, спонукала І. Франка до наукового реалізму, тому письменник заявляв: 'Я задовольняюсь роллю вченого, зображаючи дійсність'. Свої переконання він здійснив у циклі оповідань 'Борислав. Картини з життя підгірського люду', у повісті 'Boa constrictor'. Письменник, на думку М. Ткачука ('Концепт натуралізму і художні шукання в 'Бориславських оповіданнях' І. Франка', 1997), відмовився від функції всевідного автора, присутнього у творах класичного реалізму, свідомо задовольнившись позицією об'єктивного спостерігача. Поняття 'науковий реалізм' виявилося фантомним, адже специфіка художньої літератури має образне, а не понятійне підґрунтя. Пізніше І. Франко критично перегляне свої погляди, визнає за письменством сенс іманентно мистецького явища.

Культурно-історична школа набула великого поширення в польському позитивізмі. Так, літературознавець, теоретик мистецтва П. Хмельовський ефективно використовував тенівську тріаду (раса-середовище-момент) у своїх порівняльно-історичних дослідженнях, як-от у студії 'Жінки Міцкевича, Словацького і Красинського' (1873), художник та критик С. Віткевич переймався проблемами національної самобутності, необхідністю поєднувати античні традиції зі східними ('Мистецтва і критики у нас', 1891), прозаїк Б. Прус виступав як практик літературного позитивізму ('Слово про позитивну критику') та ін. Проблематика, порушувана в культурно-історичній школі, була актуальною для словацького письменника й кри-

тика С. Гурбана-Ваянського, який обстоював ідею народності, національності, релігійної свідомості, для болгарського академіка І. Шишманова, зорієнтованого на осмислення болгарсько-українських та болгарсько-російських літературних взаємин, його учня М. Арнаудова (також учня М. Драгоманова), автора 'Історії нової болгарської літератури' Б. Пенева, словенського літературознавця І. Приятеля, чеського компаративіста Ф. Вольмана ('Порівняльна методологія слов'янської словесності', 'Дух і цілісність слов'янських літератур', 'Слов'янська спільність у мовному та літературному відродженні слов'ян', 'Слов'янська ідея у Шафарика і Шевченка').

В українській аналітичній свідомості методологія культурно-історичної школи набула поширення в останній чверті XIX ст. Активним її пропагандистом став В. Горленко. В рецензіях на 'Нариси історії української літератури М, І. Петрова' та на студію В. Шенрока 'Учнівські роки Гоголя' він прокреслював шлях від позитивістських та соціологічних настанов І. Тена до порівняльно-історичних досліджень. М. Костомаров в оглядовій статті про українську літературу ще 1843 p., називаючи поняття 'нація - національний характер', 'географічне середовище, де проживає народ', 'історичний час', завбачав тенівську тріаду 'раса-середовище—момент'. Культурно-історична школа набула концептуального оформлення у наукових працях М, Драгоманова ('Слов'янські переробки Едіпової трагедії', 'Два українські фабльо та їх джерела' тощо), який при обстоюванні історично виправданої ідеї взаємовпливів усної і писемної словесності, потреби міжнародних літературних зв'язків віддавав перевагу 'інтернаціональному'

(космополітичному) чиннику на противагу національному, викликавши тим бурхливу полеміку під час дискусії на сторінках львівського журналу 'Правда' 1873-78 pp. Особливий внесок у застосуванні настанов І. Тена належить М. Дашкевичу - автору рецензії на 'Нариси історії української М. І. Петрова', що мала широкий розголос, низки ґрунтовних досліджень ('Світова скорбота, понуре світоспоглядання та песимізм в західноєвропейській поезії нової доби', 'Кілька слідів спілкування південної Руси із південно-слов'янами між іншим у думах'). Використання порівняльно-історичної й культурно-історичної аналітичної практики притаманне було М. Сумцову, передусім у дослідженнях творчості Т. Шевченка, М. Стари-цького, І. Франка» О. Пушкіна. Досвід культурно-історичної школи глибоко позначився на 'Історії українського письменства' С. Єфремова, на 'Історії української літератури' М. Грушевського. її концепціями переймався І. Франко. Постійно використовуючи їх, він вважав, що для критичної рецепції та створення курсу історії української літератури конче необхідні дві методологічні основи - культурно-історична і критично-естетична ('План викладів історії літератури руської'), обстоював першорядне значення наукового аналізу цілісного духовного життя певної доби, потребу її окреслення в загальних рисах, був переконаний, як не дивно, що ні художні твори, ні їх автори не повинні бути головним чинником літературного процесу. Намагання подолати канон 'універсального' методу культурно-історичної школи, не відкидаючи його продуктивних можливостей, проявилося у дослідження В. Перетца, засновника філологічної школи у стінах Київського універ-

ситету Св. Володимира та його послідовників, зокрема поетів -'неокласиків' П. Филиповича, М. Драй-Хмари, О. Бургардта.

У XX ст. науковий напрям, обґрунтований І.Теном, втратив свої масштаби, профанувався соціологічним літературознавством, перетікав окремими струменями у дослідженнях М. Розанова, П. Сакуліна (Росія), В. Паррінгтона (США), 'Університетської критики' (Франція), поступаючись перед новими, часто антитетичними методологіями, пов'язаними з естетикою модернізму, авангардизму, постмодернізму. Однак можливості культурно-історичного методу не вичерпані, що засвідчує кандидатська дисертація 'Інтелектуальна проза В. Петрова: жанрово-стильові особливості' (X., 2005) Наталі Мартиненко. Дослідниця поєднує його із філологічним, інтертекстуальним, міфологічним методами. Звертаються до можливостей цього методу і В. Кисіль ('Пародійна творчість К, С Буреві я: еволюція образу в пародіях Ед-варда Стріхи, політичний та естетичний дискурс, поетика комічного'. - X., 2003), Ольга Тетеріна ('Переклад як наукова проблема в українській літературно-критичній думці XIX - початку XX ст.: компаративний дискурс'.— К., 2004), Павлина Дунай ('Ідейно-естетичні засади літературно-критичної діяльності Андрія Шковського'. — К., 2006), Ольга Хмель ('Екзистенціалістські мотиви в 'Сибірських новелах' Б. Антоненка-Давидо-вича'. - К., 2007), апелює і Вікторія Зарва у докторській дисертації 'Просвітницькі тенденції в російській та українській просвітницькій прозі 60-80-х років XIX століття' (К., 2005). Використовується він і в фольклористиці, наприклад у кандидатських дисертаціях 'Образ землі в ук-

раїнському та світовому героїчному епосі' (К„ 2001) Л. Шурка, 'Міфологічні образи народної прози: еволюція художнього мислення' (К., 2003) Т. Полковенка, 'Еволюція української весільної обрядовості (на матеріалі фольклору)' (К., 2004) Зоряни Марчук.

Источник: Р. В. Бойко, Абетка дисертанта 'Методологічні принципи написання дисертації'
Count: 611302
Кандидат наук 2005-2011